Закрити
Книга для маленьких школярів "Веселка"
FacebookTwitterВКонтактеLivejournal

Збірка творів для дітей сучасних українських авторів згідно до змін, що внесені до Навчальної програми початкової школи, на 2016-2017 н.р.

Упорядковано вчителем-методистом початкових класів Київської СШ №298 Пархоменко Г.В.

 

 

ЗМІСТ

 

 

Сашко Дерманський                                                                  2

Ірен Роздобудько                                                                       20

Мар’яна Савка                                                                             27

Мар’яна і Тарас Прохаськи                                                     35

Зірка Мензатюк                                                                           42

Володимир Читай                                                                       51

Леся Воронина                                                                            62

 

 

 

 

Сашко Дерманський

МЕДМЕДІ

 

 У МЕДМЕДів з МЕДом ложки —
МІДні, МЕДні й запашні.
Гей, МЕДМЕДі, дайте трошки
МЕДу — мамі і мені!

Та МЕДМЕДі — морди в МЕДі —
Мов МЕДуз набрали в рот —
Нас не чують, МЕДитують, 
МЕДом мастять бутерброд.

У МЕДМЕДів МЕДу — діжки.
МЕД аж темний, наче МІДь.
Гей, МЕДМЕДі, дайте трішки
Свого МЕДу, пригостіть!

Та МЕДМЕДі — морди в МЕДі —
Мов МЕДуз набрали в рот —
Нас не чують, МЕДитують, 
МЕДом мастять бутерброд.

Ну скажіть мені, МЕДМЕДі,
Звідки жадібність взялась?
З ніг до вух — ви всі у МЕДі,
А ділитись з нами — зась!?

Й тут МЕДМЕДі — морди в МЕДі — 
Мов МЕДяники, пахкі, 
Нам сказали-проспівали,
І слова були такі:

Нам, МЕДМЕДям-буркоМЕДям.
Дати МЕДу вам не жаль.
Просто в діжці-МЕДоїжці 
Утопили ми МЕДаль.

Ох, МЕДМЕДі! Ви не МЕДні, 
Ви смішні, дурні й куМЕДні.
Хто ж МЕДаль кидає в МЕД?
Кажуть: Ми. І АрхіМЕД.

Не смішні ми й не куМЕДні,
Просто є закон такий
Дуже МЕДний — Архі-МЕДний,
Тільки геть неправильний!

Бо МЕДаль з оцього МЕДу —
Це ж бо тіло й рідина —
Дужа сила АрхіМЕДа
Мала виштовхати нам!

А тепер ми без МЕДалі,
Що МЕДпункт нам дав за МЕД:
Тож закон отой — невдалий, 
Піддурив нас АрхіМЕД...

Як побачите МЕДМЕДів,
Ідучи через МЕДпункт,
Не просіть ніколи МЕДу,
Ані крапельки МЕДку.

Бо МЕДМЕДі — морди в МЕДі —
Мов МЕДуз набрали в рот —
Нас не чують, МЕДитують, 
МЕДом мастять бутерброд.

 

* * *

 КОГО БЕРУТЬ У КОСМОНАВТИ

Скажу вам, космонавтом
Не кожен зможе бути:
Їм Землю ледве видно
І геть-геть-геть не чути.

У космосі чужому,
У космосі німому
Буває трохи сумно
І хочеться додому,

І хочеться на землю 
Ступити, й навіть сісти,
І хочеться до мами,
І смачно попоїсти.

Бо там немає каші
І смажених опеньків,
З харчів там тільки паста
У тюбиках маленьких.

Там іграшок немає
І музика не грає,
Хоча ніхто не сварить,
Але й не пригортає.
Ну як не занудьгуєш?
Ну як тут не заплачеш?
Ти більше, що не чує
Ніхто тебе й не бачить.

Тому-то в космонавти,
Для боротьби з нудьгою,
Беруть лише веселих —
Таких, як ми з тобою!

 

* * *

 СМІХОТУСІ, 
АБО
ХАКЕРСЬКА АТАКА НА МАМИНІ КОРЖИКИ

Створю документик —
Комп'ютерний файлик,-
У ньому всміхнеться
Малесенький смайлик.
Щоб всім, хто відкриє
Отой документик,
Зробилося весело
В той же моментик.
Щоб кожному стало
Безжурно й потішно,
Щоб стало прикольно,
Кумедно і смішно.
Щоб маму із татом,
А також бабусю
Наскочили раптом
Тяжкі сміхотусі…
…А я щоб тим часом,
Без зайвого гаму,
На кухню пішов —
І всі коржики згамав!

 

 

* * *

 ЛАТОЧКА НА ЛАПЦІ

Мій татко песика приніс
Учора. Прямо в шапці.
У нього трошки мокрий ніс
І латочка на лапці.
Він підкріпився молочком,
Погриз бабусі капці…
Такий кумедний — хвіст гачком
І латочка на лапці.
За пів секунди облизав
Носи — мені і бабці — 
Нам свій характер показав…
І латочку на лапці.

 

* * *

 ЖОНА СЛОНА

У слона була жона,
Затовста була вона.
Їй казав, бувало, слон:
— Важиш ти аж -надцять тонн!
А йому на те слониця:
— Не вигадуй небилиці,
Бо тобі абихто скаже,
Що аж -надцять я не важу, — 
Тільки вісім.

Слон казав: — Ти так їси —
Що не влазиш у труси!
І банани, й кавуни…
Та тебе ж товстять вони!
А йому на те слониця:
— Любий, то така дрібниця.
А банани й кавуни
Ням-ням-ням які смачні!
Відчепися!

Слон казав: спинись хутчій!
Годі нищити харчі!
Стань легенька, як пір'їна,
Запишись у балерини.
— Ой, тобі аби свариться.
Сам он круглий, мов копиця...
Добре, сяду на дієту —
Їстиму самі котлети, 
Ось побачиш!

 

 

 

* * *

 КИЦЯ

Щоб ви знали, наша киця —
Справжня інопланетиця:
Очі в неї геть зелені, 
Вуса в неї — як антени,
Не по-нашому муркоче
І мишей ловить не хоче!

 * * *

ВСІ Є ВДОМА

(скоромовка)


Валя валить,
Тоня тоне,
Таня тане,
Соня сонна.

Ліза лізе,
Марчик марить,
Коля коле,
Варка варить.

Женя женить,
Маня манить,
Люба любить,
Ганя ганить.

Руся — руса,
Кость — кістлявий
Сьома — сьомий
Дір — дірявий.

Рита риє,
Рада радить,
Рая рає,
Вадик вадить.

Боря боре,
Лада ладить,
Тома томить,
Глаша гладить.

Рима — зрима,
Рома — з ромом.
Ну, здається,
Всі є вдома!

* * *

МАМИНА РОБОТА

Вовина мама працює в буфеті,
Вові з роботи приносить котлети.
Вітьчина мама працює в таксі —
В них на таксі всюди їздять усі.
Васина мама торти випікає —
Вася щодня ті торти наминає...

Ні, я не заздрю, бо мама в торбинці
Теж мені носить цікаві гостинці...

Мама працює в "Прогнозі погоди".
Мама приносить з роботи пригоди.
В неї у сумці — вітри і морози,
Хмари, тумани, сніги або грози.
Щойно ми всі уночі засинаєм, — 
Все те із сумки у дім виринає.

Наш коридор застилають тумани,
Грози гримлять, мов сердиті вулкани.
Серед вітальні вгніздилася хмара,
Сіра, кудлата, неначе примара.
То якось був навіть смерч прокотився — 
Кіт на підлозі мов дзиґа крутився.
То в нас дощі лупотять по паркету, 
То ожеледиця під туалетом,
В спальні морози щипають за ноги,
В ванній висока відносна вологість...
Я вже мовчу про обидва балкони: 
Там — атмосферні фронти і циклони...
Та непогоди у нас не буває:
Мама сама нам, як сонечко, сяє!

 * * *

ПРО ГОЛОДНОГО ЙЄТІ

На одній планеті
Жив голодний Йєті.
Це така людина,
Тільки снігова.
На сніданок Йєті
Жив лише котлети
І лише ячмінним 
Квасом запивав.
Ну а більш нічого,
Ну геть-геть нічого,
Ну, їй-бо, нічого
В роті він не мав.
От хіба що ногу,
Поросячу ногу,
Та яєць десяток
Смажених ум'яв.
Потім натщесерце
З'їв борщу відерце
Й пирогів з грибами
З'їв приблизно з пуд,
І тому, до речі,
Йєті наш надвечір
В талії та в плечах
Надзвичайно схуд.
Гірко плаче Йєті:
— Я на цій планеті
З голоду страшного
Дуже помарнів,
Адже я нічого,
Ну геть-геть нічого,
Ну, їй-бо, нічого
З ранку ще не їв.

 

* * *

ЖАБКА

Я піду до річки,
Упіймаю жабку
І ледь-ледь потисну
Мокру її лапку.

Не пручайся, жабко,
Не спіши лякатись,
Я з тобою хочу
Просто привітатись.

 

* * *

СВИНІ

Їдуть свині
На машині
Через хащі
По ожині.
Каже Свин
Дружині Свині:
— О, диви — 
малини сині!

 

* * *

 ПРО ЯКІВ

В містечку Кобиляків
Жив-був Без'яків Яків,
Та якось у поляків
Купив собі двох яків.

— Коли я був без яків,
Я був Без'яків Яків,
Тепер же, — каже Яків, —
Якецький буду Яків.

Отож, Якецький Яків
Із міста Кобиляків
Завів собі друзяків —
Двох здоровецьких яків.

«Чи хочете будяків?» —
Спитав якось їх Яків.
«Ми не їмо будяків», — 
Сказав якийсь із яків.

Аж зніяковів Яків:
«То, може, вам буряків?»
«Не хочемо й буряків!» — 
Скривився другий з яків.

"Неякісних двох яків
Купив я, — думав Яків. —
Якісь вони двоякі,
Якісь вони ніякі".

Пішов він до поляків,
Назад віддав тих яків —
Та й знов зробився Яків
З Якецького — Без'яків.

 * * *

ЧОМУ КРОКОДИЛИ ЗЕЛЕНІ

Відомо, напевне, й без мене,
Що всі крокодили зелені.
Як глиця сосни, 
Зелені вони ,
Це точно відомо й без мене.

Гуляючи вчора вздовж Нілу,
Я стиглого стрів крокодила.
Він пузо мав жовте, 
Хвостом воду бовтав
Якраз посередині Нілу.

Чому ж, запитаєте в мене,
Всі решта, як жаби зелені?
Бо жоден із них
Іще не достиг,
Тому-то вони і зелені.

 

 

 * * *

ДИВНИЙ СОН

Така дивовижа наснилась мені: 
З конем летимо по осінній стерні…
Одного лише не збагнути — ой, ні! —
Чом кінь на мені, а не я на коні?! 

 

* * *

 ТРИТОНИ

Я знаю, я знаю: тритони
Не важать, не важать три тонни.
Три тонни — це дуже багато,
Ну де їх тритонам узяти?

Тритона вдягни у кальсони, —
Та й то не заважить три тонни.
Я знаю, я знаю: три тонни
Хтось важить, але не тритони.

 

 * * *

ПРО ПІЗАНСЬКУ ВЕЖУ

Я звечора речі складу до валізи
І зранку-раненько подамся до Пізи.
А в Пізі чудовій, лише уявіть, 
Є вежа славетна, що криво стоїть.

Допіру мій потяг прибуде до Пізи,
До камери схову сховаю валізи,
Бульварами Пізи неквапно пройду
І вежу падучу доконче знайду.

А потім такі я зроблю процедури:
Плечем підіпру скособочені мури.
І так непохитно стоятиму доти,
Аж поки мені не подзвонять з роботи...

Повсюди туристи робитимуть візи,
Аби хоч на хвильку примчати до Пізи
І шану віддати мені як герою,
Що вежу рятує, підперши собою!

 * * *

 СОБАКА БАРАБАКА

Собака Барабака — 
не просто так собака. 
Собака Барабака — 
собака не проста.
В собаки Барабаки
закудланий хвостяка,
А ще у Барабаки
Холодні геть вуста.

Собака Барабака
З туманами балака, 
Співати Барабака
Залазить на дахи.
В собаки Барабаки
якісь на спині знаки,
Каляки і маляки,
А збоку — реп'яхи.

А очі в Барабаки —
Неначе гарбузяки.
А ще — як у коняки,
Є грива і сідло.
Лиш грошей у собаки,
В собаки Барабаки,
Ніколи і ніяких
В кишенях не було.

То хто ж він, Барабака,
Собака Барабака,
Гавкака і кусака,
Співак і мандрівець?
Він пан чи посіпака,
Цей дивний Барабака?
Трудяга чи гуляка?
Тюхтій чи молодець?

Він просто — Барабака,
Собака Барабака,
Звичайний Барабака,
Друзяка дітлахів.
І мріє Барабака,
Добряга Барабака,
Щоби ніхто не плакав,
Щоб цілий світ радів!

 

* * *

У РЕСТОРАНІ

Огрядна пані з паном
Зайшли до ресторану,
Вмостилися за столик,
Що у кутку стояв.
Офіціант у фраці
На кольоровій таці
(Мабуть, із порцеляни)
Меню панам подав.
Меню вони гортали,
Обурено бурчали,
"Меню, — кричали, — нам це
Ніяк не до смаку!
Нащо нам з краба клешні?
Подайте нам яєчні,
Вареників, і сала,
Цибулі, й часнику!"
Та в ресторані тому,
Страшенно дорогому,
Ніколи не бувало
Цих вишуканих страв,
Бо це було в Парижі,
Так-так, в самім Парижі,
Так-так, якраз у тому,
В якім я не бував.
Та хочу вам сказати, 
Щоб дещо з'ясувати
І ви аби на слово
Повірили мені,
Що завітали пані
І пан до ресторану
Й Парижа випадково,
Точніше, уві сні.

 

* * *

 ЧЕСНЕ СЛОВО!

Чесне слово, чесне слово!
Я на власні очі бачив
Білосніжний вир сніжинок,
Що кружляли на дахах.

Чесне слово, чесне слово!
Всі вони були, неначе
Легкокрилі балерини
В накрохмалених платтях.

Чесне слово, чесне слово!
Всі хати — мов пароплави,
А сніги — то океани,
Й наче острів — наш садок.

Чесне слово, чесне слово!
Запишавшись, як ті пави,
Білі киці й білі панни
Позирали з-за шибок.

Чесне слово, чесне слово!
Грала музика чарівна
З димарів, що зачепились
Якорями за зірки.

Чесне слово, чесне слово!
Ніч прийшла, немов царівна —
І одразу засвітились
Срібним інеєм гілки.

 

 

 

*** 

ЗАЙЧЕНЯТКО

Зайченятко зветься просто —

Довговухокуцохвостик.
Гарне й прізвище у нього:
Куцохвостодовгоногий.

Зайченя поміж грядок
Надкусило огірок,
Ще й редиску, ще й морквинку,
Ще й пузату капустинку.

До матусі зайченя
Бігло полем навмання —
Зачепилось, покотилось, — 
У ярочку опинилось.

Тихо плине нічка млиста,
Вбрана в зоряні намиста…
Спить в кубельці зайченятко 
Біля мами й біля татка.

Ірен Роздобудько

ДИКІ ОБРАЗИ ДИКОБРАЗА

 

 

В одному прадавньому лісі жило маленьке звірятко — Невідомо-Хто.
Воно мало таку ніжну й тонку шкіру, що на сонці крізь неї просвічувалося тремтливе серденько. Крапля дощу чи листок, що зривався з дерева й падав на Невідомо-Кого, завдавали йому неабияких прикрощів. І тому Невідомо-Хто весь час ховалося у своїй нірці під жму́тком *1 торішнього листя.

Одного разу Невідомо-Хто вирішило: «Не можу так більше жити!» — і вийшло на прогулянку. На межі лісу й поля воно побачило зграю мишей і зраділо: миші були дуже схожі на нього. Тільки мали хутряні шубки й були страшенно прудкі. Невідомо-Хто втішилося, що зустріло друзів. Але миші хором сказали:

— Ти не з нашого пле́мені *2. Ми не хочемо тебе знати!

Невідомо-Хто повернулося до своєї нірки й запорпалося носом у листя. Тієї ночі воно погано спало, увесь час крутилося уві сні, чухало спинку й попискувало. А коли настав ранок, Невідомо-Хто зі здивуванням помітило, що на ньому виросла... голка.

— Ось хто я тепер — єдиноріг! — зраділо Невідомо-Хто й пішло до єдинорогів.

Єдинороги були великі й суворі. Вони кресали копитами:

— Геть! Ти — не з нашого племені! Краще не потрапляй нам під ноги — розтопчемо!

І Невідомо-Хто знову заховалося у нірку. І знову погано спало...
А під ранок біля тої голки з’явилася ще одна...

— Тепер я — справжній олень! — подумало Невідомо-Хто і вирушило до оленів.

Але красені-олені навіть не почули, що до них хтось гукає!
Наступної ночі біля тих двох голок виросла третя. Це було дуже схоже на корону.

— Я, мабуть, принц! — вирішило Невідомо-Хто й пішло шукати своє королівство.

Але його гнали звідусіль. У звірів був свій цар — лев, у птахів — орел, у риб — кит. І всі сміялися із незграбного шукача трону. А після кожної ночі, впродовж якої Невідомо-Хто ображено сопіло і зітхало, з’являлися нові й нові більшим за самого себе вдвічі. Йому було важко носити своє колюче й гостре вбрання, але тепер уже ніхто не наважувався образити його. Дуже вже грізно стирчали голки!

...І тепер, коли у Дикобраза питають, чому він так одягнений, він сумно хитає головою і каже:

— О, це все — від диких образ...

*1  Жму́ток — невелика в’язка чого-небудь; пучок.
*2  Пле́м’я — рід, група близьких людей чи тварин.

ЯК ЗРОЗУМІТИ ХЛОПЦІВ?

На уроці вчителька довго розповідала про те, як мають себе поводити хлопці та дівчата. Виявилося, що мені багато чого не можна! Наприклад, битися, мов на шаблях, на лінійках з Олегом та Костиком! Плюватися з трубочки пожованим папірцем! Не можна бігати коридорами і з розгону ковзатися на слизькій підлозі! Сидіти на підвіконні. Їсти на уроці бутерброд. І малювати в зошиті з математики цифри у спідничках і бантиках. Ну, багато чого не можна.

 

 

Дізнавшись про це, я засумувала, адже дуже кортіло мати відзнаку за поведінку, якої не мала ще ні разу. Але я старалася.
Старались і хлопці. Адже вчителька оголосила «місяць чемної поведінки». Вони теж мали купу обов’язків. І теж зробили для себе купу відкриттів. Наприклад, вчителька розповіла, що ознакою справжнього чоловіка є те, що він носить портфель дівчини і навіть може провести її зі школи додому.

 

 

 

Краще б вона цього не говорила! Всі одразу захотіли показати себе справжніми чоловіками. Особливо Юра — хлопчик, що сидів за останньою партою.

Наступного ж дня він чекав мене біля виходу зі школи. 
Я вийшла, розмахуючи портфелем і міркуючи, де б його подіти, доки ловитиму метеликів на клумбі. Юра зненацька підскочив до мене й вихопив портфель.
А вихопивши, почервонів мов рак, і помчав уперед.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я ЗНІМАТИМУСЯ В КІНО

 

 

 У нашому дворі всі мріяли про кіно. Ми захоплено дивилися фільми й гадали: як у них потрапляють діти? Сусідка, котра працювала в театрі вахтеркою, якось сказала, що режисе́ри*1 часом самі бігають вулицями і вишукують дітей для своїх фільмів.

Щомиті, блукаючи нашим маленьким містом, я очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»

Я знала, що відповім не одразу. З індійських фільмів я навчилася «чарівного погляду», вартого майбутньої кінозірки, — цим поглядом я маю подивитися на режисера!

Головне — не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком я тренувала цей погляд: заплющувала очі й рахувала: «Один, два, три...» — і тільки на «п’ять» повільно підіймала повіки та округлювала очі до неймовірних розмірів. От якщо я погляну саме так, кожний режисер одразу зрозуміє, що перед ним — талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає він, як вона вміє тримати паузу!

— Я зніматимусь у кіно! — повідомила я всім у своєму дворі.
«Всім»  — це моїй подружці Ольці, її братові-близнюкові Сашку та Язикатій Куці (Кукою цю старшу дівчинку називали вдома, а вже у дворі до неї приліпилося ще й прізвисько).

— Та ти що?!! — захоплено вигукнули брат з сестрою й, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.

— Ну то й що? — зневажливо знизала плечима горда Кука. — А мені мама скоро купить золоту сукню!

Аргументів проти золотої сукні у мене не знайшлось, а Олька та Сашко з

таким самим захватом повернулися до Куки:

— Ух ти! Справді — золоту?!

А я пішла з подвір’я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили безпритульні режисери. Я йшла і думала, що запросто зіграю і Попелюшку, і дівчинку-розвідницю, і Герду...

— Дівчинко... — раптом почула я над своєю головою приємний баритон.
«Ось воно — почалося! Режисер! Нарешті... — промайнула думка. — Отже, не забути про чарівний погляд! Один, два...»

Я відраховувала миті й не квапилася підіймати голову. 
Ще, ще хвильку, і він збагне, кого зустрів на своєму режисерському шляху!

— Дівчинко! — знову покликав голос.
Яку ж роль мені запропонують? — міркувала тим часом я, не підводячи очей і рахуючи: три, чотири...

Ще мить, і я погляну так, як дивляться красуні з листівок, котрі збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

— Дівчинко, — голос посуворішав. — Та ти що, спиш на ходу?! Ну й діти пішли — ніякого виховання! Паска добрячого на вас нема! Як пройти до овочевого магазину?!!

— Ну що ви причепилися до дитини? — почула я інший 
голос, і лагідна жіноча рука погладила мене по голові. — Бачите, в неї щось з очима. Бідолашна дитина! І хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче...

— Біжи, нехай мама тобі носа витре! І не тиняйся вулицями! — сказав хтось третій. — А то бабай забере...
Потім усі розійшлися.

А я зрозуміла, що то був не режисер...

Я повернулась у двір.

Близнюки й Язиката Кука все ще обговорювали переваги золотої сукні перед химерною мрією про кіно. Я гордо їх оминула й пішла додому.
Вже перед дверима свого під’їзду озирнулась і голосно свиснула крізь дірку в зубах.

З голуб’ятні здійнялися голуби.
Близнюки і  Кука завмерли та здивовано глянули на мене.

— Я зніматимуся в кіно! — ковтаючи сльози, заявила я і зникла в під’їзді...

*1 Режисе́р — творчий керівник спектаклю, кінофільму, вистави тощо.

 

 

 

 

 

 

Мар`яна Савка

із книги «Тихі віршики на зиму»

 ***

Бiла панi

В білосніжному жупані,

У м’якеньких чобітках

Йде по світу біла пані –

Срібний посох у руках.

Йде полями і лісами,

Через гори і яри.

А за білими слідами

Йдуть завії і вітри.

Що не ступить – застеляє

Срібним снігом кожен слід.

Біла пані ледь ступає –

Каблучки збивають лід.

Ми зустріли її нині,

Коли йшла собі сама

У мережаній хустині.

Біла пані – то Зима.

 

 

 

ЧОТИРИ МІХИ ДЛЯ БОБРИХИ

Чотири повні міхи у нашої Бобрихи,
чотири повні міхи усякого добра —
пшениця, і пашни́ця *1, і морква, і горіхи,
і рибки повен човен, і буряків гора.

Зібралася Бобриха чотири повні міхи, 
і моркву, і горіхи, пшеницю й буряки
закинути у човен (а човен рибки повен!) —  
і у човні поплисти на другий бік ріки. 

І щойно, примостивши чотири повні міхи, 
ускочила Бобриха до повного човна,
як човен (дуже повен!) беркицьнувся, на лихо, —
і ось чотири міхи ідуть собі до дна. 

Пірнай тепер у річку, розумнице-Бобрихо,
шукай чотири міхи усякого добра, 
хоча глибінь і ну́рти *2 — то не найбільше лихо, 
мабуть, найменше лихо для кожного бобра.

 

*1  Пашни́ця — зерно, а також стебла зернових рослин.
*2  Нурт — вир, круговерть.

 

 

 

* * *

БАБУЇНИ *1

Під баоба́бом *2 спекотного дня
збирається вся бабуїнська рідня:
малий бабуїнчик, зовсім невеличкий,
брати-бабуїни й близнючки-сестрички.

Є в бабуїнчика мама і тато,
дядьків і тіто́к-бабуїнок багато. 
Сказати, однак, не беруся,
чи є в бабуїна бабуся.

Під баобабом вмостившись як слід, 
усі бабуїни смакують обід: 
не бутерброди, не круасани —
жують бабуїни зелені банани.

Не люблять цукерок, солодкої згу́би *3,
тому в бабуїнів білесенькі зуби.
Щоправда — не буду брехати —
їдять по цукерку на свято.

 

 *1  Бабуї́н — різновид мавп.
*2  Баоба́б — дерево з дуже товстим стовбуром, яке росте в Африці.
*3  Згу́ба — небезпека, загроза.

 

 

 

 * *

 УКРАЇНА
Країн багато на великій карті,
Та серед них — вона, твоя єдина.
Її люби і будь завжди на варті,
Бо це твоя земля, це Україна.
Вона така ж реальна і казкова,
Як мамина долоня, тепла й щира,
У неї в серці українська мова,
В її душі любов і світла віра.
Цвітуть в ній мальви, маки і левкої *1. 
Хтось, може, скаже, що таких багато.
Але ти знай, що іншої такої 
Не зможеш в цілім світі відшукати.

 

*1  Левко́й — пахуча садова квітка, матіола.

 

* * *

ЧОРНИЙ ПАН

В чорнім замку — чорний пан,
Має чорний він жупан,
Чорні чоботи й штани — 
Отакооої довжини!

Чорне крісло, чорний стіл,
Дуже чорне все довкіл.
Чорний зошит, чорна книжка,
Чорний кіт і чорна мишка.

А чому він чорний пан — 
Чорні чоботи й жупан?
Бо малює справжній майстер!
В нього чорний є фломастер.

 ***

Я І ЛИС

 

Я восени зустріла лиса,
А ліс довкола був рудим.
Він біля мене зупинився
І запитав: «То де твій дім?»
Я розгубилася: «За лісом
Його не видно, десь он там,
Знайдеш». 
І лис не був би лисом,
Якби не довіряв слідам.
А навесні, коли зелене
Й таке все гарне, аж до сліз,
В міське помешкання до мене
Постукав мій знайомий лис.
Понюшив носом, облизнувся
(я ж випікала пиріжки).
Сказав: «Ну от, я повернувся,
Тепер ходімо навпрошки.
Взуй чобітки, бо в лісі трави
Надвечір сиві від роси».
І я залишила всі справи
Й пішла із лисом у ліси.
Було так зелено і свіжо,
Як по народженні на світ,
Лис, усміхаючись (не хижо),
Ступав за мною слід у слід.
Нас обіймали трави й квіти,
нас огортав у сутінь ліс,
і то не ми були — а діти,
щасливі діти — я і лис.

 

* * *

БОСОНІЖКИ ДЛЯ СТОНІЖКИ

У Стоніжки - босі ніжки 
Як узути їх усіх?
От купити б босоніжки 
На усі її сто ніг.

Але де знайти крамничку, 
А у ній такий товар,
Щоб для ніжок невеличких - 
П'ятдесят маленьких пар?!

Зараз я стоніжку взую! 
Пошукаю олівці, 
Босоніжки намалюю - 
Каблучки і ремінці.

 

 

* * *

 КОРОВА КОЛЬОРОВА

Корова кольорова паслася на лугах:
На шиї - срібний дзвоник, віночок - на рогах.
Збігалися до неї овечки і бички.
Сміялися: «Дивіться, фіалкові боки
У неі жовта спинка - ну просто сміхота
Ще й китичка рожева на кінчику хвоста.
«Ви. друзі, не дивуйтесь і таких, як я, корів. -
На світі так багато чудесних кольорів
Яке рожеве небо і голуба трава!
Ще й не такі, повірте, трапляються дива!».    
Така була корова з ромашковим вінком - 
Всіх друзів пригощала солодким молочком.

 

 

* * *

 КОТИЩЕ

По дашку повіє котище: 
Вище! вище! вище! вище! 
Йде гроза усіх пташок. 
Скоро зробить він стрибок! 
Ще й стирчить трубою хвіст -
Зараз всіх він вас поїсть!

Щойно скочив він на дах, 
Як узяв котяру страх.
Все згори таке мале, 
Аж стає від того зле.
"Ой, зніміть мене, мур-мяу, 
Я ж маленьке кошеня-у!!!"

 

 

* * *

  ВЕСНА

Пташка у раю гніздечко мостила,
І ненароком яєчко вронила 
Котиться небом яйце золоте.
Як перекотиться - все зацвіте,
В трави і квіти вбереться земля, 
Теплим зерном збагатиться рілля. 
Котиться-котиться, світить-золотиться, 
А перекотиться - хліб заколоситься! 
Сядуть пташки на пухкий коровай, 
Пташко маленька, чи знаєш, де рай?

 Мар’яна і Тарас Прохаськи

САМОСТІЙНЕ ЖИТТЯ 

(уривок)

 

 

Після пудингу зовсім не хочеться бігати. Мартіна лежала у гамаку і дивилася, як Повз і Муркавка поливають орхідеї. Вирощування орхідей було одним із захоплень їхньої мами — ще перед тим, як її цілковито поглинула ідея з виноградником. Поливати орхідеї було другим пунктом у списку обов’язкових справ, який батьки написали крейдою на великій чорній дошці.

Першим пунктом було вважати на себе.

— Ми так швидко все робимо, — розмірковувала вголос Мартіна. — Я вважаю на себе, ви поливаєте орхідеї... Що там ще?

— Ще треба не їсти забагато солодкого, — сказав Повз, поглянувши на список.

— Ой, цього ми вже сьогодні зробити не зможемо! — занепокоїлася Муркавка.

— Ну нічого, зробимо завтра! — Мартіна вміла легко розплутувати складні ситуації.

Також вона вміла поєднувати життя в кротячій сім’ї з тим, чим переважно займаються зайці. Ще взимку Мартіна почала бігати щодня. Просто гасала Буковим лісом — і це робило її щасливою. Часом вона мчала аж до узлісся і зустрічалася зі своїми старшими братами  — зайцями Бамбулом і Мартіном. Разом вони виходили в поле, і брати вчили її бігати наввипередки.

 

Тепер, коли діти залишилися самі, їхні дні починалися з того, що Мартіна вибігала на ранкову прогулянку. В цей час Повз і Муркавка готували сніданок на трьох. Повз запарював зелений чай з пелюстками жасмину для себе і для Муркавки. 

Муркавка варила каву для себе і для Повза. Мартіна пила молоко. Все точнісінько так, як вони бачили у тата з мамою.

Але непорушно дотримуватися традиції їм вдалося лише кілька днів. Пити каву і зелений чай виявилося дуже-дуже по-дорослому. Повз і Муркавка вирішили себе не мучити і перейшли на молоко. А щоб помалу звикати до самостійного життя, додавали собі в молоко кілька крапель кави і називали цей напій кавою з молоком.

 Час від часу Муркавка брала кошик і йшла до Німої Куниці. У Німої Куниці можна було купити все. Муркавка любила, щоб її кошик з продуктами виглядав гарно,  — тому вибирала довгий хрумкий багет, грудку сиру з  великими дірками, червоні помідори на гілочці, квасолю з різними візерунками, ясно-зелене листя салату і кілька апельсинів.
Одного разу в крамниці Муркавка зустріла пані білку, приятельку їхньої мами. Вони трохи побалакали як справжні господині. Білка була фанаткою зуп, тому й говорила найбільше про зупи. Ще її цікавило, що їдять діти без мами, чи варять вони собі щось гаряче й корисне, і запрошувала приходити на обід. В кінці вона зауважила, що її донечки, Ержіка і Жужіка, не були би такими спритними та розумними, якби щодня не їли зупи.

 «Ми й справді їмо самі канапки, — подумала Муркавка, повертаючись додому. — Треба сьогодні ж зварити якийсь обід».

Мамин записник з рецептами лежав там, де й завжди. 
Муркавка гортала сторінки й  міркувала, що би таке вибрати, щоб здивувати Повза і  Мартіну. Кілька сторінок займали рецепти під загальним заголовком «Зупи від білки».

— Пропускаємо, — сказала сама собі Муркавка, — треба приготувати щось більш кротяче...  О! Картопляна запіканка! Потрібно картоплі, цибулі... зверху посипати тертим сиром... Так, сир я принесла, а картоплі і цибулі у нас ціла купа.

Невдовзі мали повернутися Повз і Мартіна. Вони пішли до Ріки дізнатися, чи вода вже трохи нагрілася. Муркавці треба було поспішати. Вона почистила картоплю і цибулю, подивилася в записник, тоді порізала картоплю і цибулю на кружальця, витерла сльози, які потекли від цибулі, поскладала все у величезну глиняну миску і знову подивилася в записник. Довелося висипати все на стіл, змастити миску олією і засипати все назад. Далі в рецепті було сказано додати приправ на свій смак.

— Що значить «на мій смак»? — Муркавка дивилась на поличку з маминими приправами. — Отак пишуть, пишуть, а найголовніше доводиться вирішувати самій...

Далі було просто  — залишалося додати тертого сиру і спекти все в печі.
Коли Мартіна і Повз повернулися з Ріки, вся нора пахла розмарином.

— Нарешті! Дивіться, що я зробила! — Муркавка з гордістю оглядала паруючу запіканку.

 Класно! — сказав Повз. — Це що, все нам? А чого так багато?

— Багато? — здивувалася Муркавка. — Але ж я робила так, як написала мама!.. Точно, це ж її рецепт на цілу сім’ю, а нас тільки троє.

— Наварила, напекла, а для кого — для Петра! — Мартіна знала кілька давніх приповідок і намагалася їх влучно використовувати. Вона набралася їх від свого брата Мартіна, а той завжди говорив приказками, коли шпортався під час бігу або коли не знав, що сказати.

— Може, покличемо гостей? — запропонував Повз.

— Суперідея! Я мчу всіх кликати! — зраділа Мартіна і вистрибнула з нори.
Зайченяті вдалося запросити п’ятьох друзів. Найпростіше було з бі́лками. Вони були на своєму дубі. Ержіка читала 
«Пригоди Тома Соєра», а Жужіка крутила обруч довкола талії.

— Біжіть до нас! А я ще до Загати! — Мартіна так поспішала, що навіть нічого не пояснювала.

До Загати треба було бігти зовсім в інший бік, до Ріки. 
Муркавка і Повз подружилися з нею минулого літа, коли Муркавка вчилася плавати. Загата була бобренятком і жила на острівці посеред Ріки. Мартіна кликала її з берега, але Загати вдома не було. Тоді Мартіна взяла палицю й кілька разів траснула по воді. Бобренятко відразу випірнуло.

— Іди до нас! А мені ще до сов! — Мартіна помчала далі.
На жаль, совенята міцно спали і взагалі не відгукувалися. Проте Мартіні пощастило: вона привела до нори своїх братів, яких навіть не сподівалася зустріти. Мартін і Бамбул ніколи не сиділи на одному місці.

 

З того всього обід вийшов ще кращим, ніж планувала Муркавка. Запіканка так смакувала, що діти не могли спинитися, поки не виїли страву до останньої крихти.

Надворі загриміло. Почалася сильна злива. Така, як буває лише наприкінці весни. Господарі та їхні гості пили какао і розмовляли про життя.

— А вам не страшно самим жити в норі?  — запитала Жужіка, коли грім ударив особливо гучно.

— Мені зовсім не страшно, — сказала Мартіна, затискаючи вуха лапами. — Ну добре: не страшно, коли не гримить...

— А я трохи боюся, як стає темно, а ми засинаємо, — пригадувала Муркавка.

— Коли темно, мені і з батьками буває деколи страшно, — зауважила Жужіка.

— Я вам скажу таке: єдине, що мене лякає, — це коли ніби точно чуєш, що в далеких тунелях щось шурхотить, — сказав Повз про себе.

— Може, це миші? — припустила Загата.

— Або вітер, — додав Бамбул.

— Або миші і вітер, — фантазував Мартін.

— Вітер хай собі буде, — вів далі Повз, — але тато казав, що миші, щурі, тхори або горностаї можуть захоплювати кротячі нори.

— Скажіть, що ще й бобри! — розвеселилася Загата. — Це все страшилки для кротів!

— І  взагалі, якщо таке колись і  трапляється, то вже точно не влітку, а  тоді, коли стає холодно,  — пояснила Ержіка. — А ваші батьки з братами восени повернуться.

— Ага, і привезуть купу родзинок! — втішилася Мартіна.

— Дощ закінчився, — Бамбулові вже було досить гостини, — ходімо погуляємо, поки ще є калабані.

— Муркавко, це було незабутньо! — подякував Мартін за обід, цілуючи Муркавку в обидві щоки.

 

 

 

 

Зірка Мензатюк

КАША

(казка)

Пройшов дощ, пісок вологий, то дівчатка пекли торти: один з ромашками, другий з нагідка́ми, третій, найкращий, з трояндовими пелюстками. Івась допомагав, квіточки збирав. Коли раптом, мов шуря-буря, не знати звідки з’явився змій. Був він трошки дурний, але ж зовні того не видно.

— Ану, хто буде зі мною битися? — заревів він.

Діти розбіглися, як миші. Тільки Івась лишився, бо дуже злякався. Так злякався, що його ніжки мов приросли до землі.

— Хто ти такий? Як тебе звуть? — ревнув до нього змій.

— І... Івась... — ледве пролепетав хлопчик.

— Іван? Та ще, може, й Побиван? — зрадів змій. — Тебе мені й треба. Гайда битися!

Івась з переляку тільки очками кліпав. Тоді Олеся, побачивши його скруту, вискочила з-за куща, за яким сховалася від змія, і заступила Івася. «Чи цей змій, бува, не дурний, що хоче битися з меншим за себе?» — подумала вона. А вголос сказала:

— Не бийся з ним, змію, бо він ще мало каші з’їв!

— Га? Мало з’їв? — гарикнув змій. — То принеси йому ще. Хай він з’їсть, а я почекаю.

А сам міркує: «Подумаєш, якась там каша! Я жар, вогонь їм, я все одно дужчий!»

Олеся винесла з хати миску пшоняної каші і подала Івасеві. Хлопчик їсть, а змій сидить та до каші придивляється.

— Що ти їси, таке гарне та жовте? Часом не золото? — запитався він.

— А золото, золото! — відповіла Олеся, бо зрозуміла, що змій пришелепуватий. — Наша каша золота! На вогні варилася, на жару вмлівала, ще й масла в ній ціла грудка, бо маслом каші не зіпсуєш!

Тут уже змій серйозно задумався. Золото, знав він, дороге! Навіть за жар дорожче. Мабуть, від нього прибува більше сили! «Пожую-но і я золотця», — вирішив змій. Полетів до себе в печеру, де в черепочку, у темному куточку тримав захований скарб. Вийняв золотий дукат, гризнув його та й зуба зламав. «Ти диви, яке тверде, — здивувався він. — Треба його цілим ковтнути». Ковтнув, та й мало що не вдавився!

 

 От біда! Не можу я золото їсти! — вражено похитав головою змій. — Не буду з тим хлопцем битися. Хоч він і малий, але краще не треба. Не полечу в його село.

З досади влігся в печері і захропів, аж стіни задрижали. 
Діти здивувалися, а ще більше зраділи, що змій не вернувся.

— Хай і не прилітає! — сказала Олеся. — Івась тим часом виросте. А вирісши, всипле змієві березової каші1! Отоді він знатиме, як бійки затівати!

 

*1  Всипати березової каші — покарати.

 

 

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР

Марійка сиділа й малювала. Спочатку взяла блакитний олівець:

—  Хай небо буде погідне, ясне! — сказала вона й намалювала небо.

— У небі хай сяє сонечко, — сказала вона і взяла жовтий олівець.
Намалювала сонце, і небо повеселішало.

А внизу поле, чорне та сумне.

— Розвеселімо його! — мовили жовта і блакитна барви.

Взялися за рученьки і злинули додолу: одна блакитним дощиком, друга — ясним проміннячком.

У чорній землі спала насінинка. Пробудилася та й каже:

— Як мені хо́роше! Дощик мене напоїв, сонечко зігріло. Буду я проростати.

І над землею піднявся зелений паросток. І другий піднявся, і третій, і тисяча тисяч веселих зелених паростків!

— Тепер же я знаю, — засміялася Марійка, — де жовте і блакитне удвох, там настає весна! Бо разом вони дають зелену барву.
Відклала олівці і замилува́лася. Гарна жовта барва з блакитною! Як сонечко з небом. Як волошка з пшеницею. Як наш прапор. 

 

НЕБИЛИЦІ ПРО РУКАВИЦІ

(казка)

Чи ви знаєте, чому восени жовтіє листя на деревах? Звичайно, через сонечко. Воно втомилося, стало сонне, блякле, неяскраве, а дні сірі, мов дикі гуси, а дощик довгий, плюскає й плюскає. Ось такої пори дерева вмикаються, наче жовті люстри, і світять, світять замість сонця. Навіть опавши, листя лягає долі, мов кружало світла під лампою.

З деревами трапляються й інші дива. Про одне я хочу розповісти.
Все почалося з того, що бабуся виплела Оксанці м’якенькі, гарненькі, пухнасті рукавички, а Оксанка їх загубила. 

Точніше, загубила тільки ліву. Але яка користь із правої, коли лівої нема? Сталося це перед Новим роком; сутеніло, вдома чекали ялинка й подарунки під ялинкою, тому Оксанка мовила: «Пошукаю рукавичку завтра».
А вночі випав чарівний новорічний сніг, от рукавичка під ним і заховалася. Вона лежала, лежала та й долежала до весни, а весною взяла й проросла. Ніхто з того не здивувався, бо весною все росте. Рукавичний пагінець спокійно собі виріс і зацвів, і з цього знову ніхто не здивувався, бо перед літом усе цвіте. Та коли деревце, що виросло з рукавички, покрилося плодами-рукавичками, м’якесенькими, гарнесенькими, ще й пухнастими, — тут уже здивувалися геть усі.

Спочатку здивувалася двірничка Фросина.

— Ото ще придумали! — мовила вона. — Хто тут збиратиме рукавичний урожай? Якби це був сад, то його би зібрали садівники та й відвезли до магазину садовини́*1 й горо́дини*2.

Та тут був не сад, а масив Оболонь у Києві, до того ж рукавиці зроду не продавали в крамницях з городиною. Тому двірничка Фросина страшенно розгубилась і з тої розгубленості весь день не мела сходів, не мила коридорів, не поливала мальви під вікнами.

Другим здивувався професор Петро Петрович. Він вивів на прогулянку свого Бровка Бровковича, і той приніс у зубах рукавичку.

— Чиясь дитина загубила, — вирішив професор і поклав рукавичку на лавку під будинком.

Бровко Бровкович приніс другу рукавичку, а тоді третю, а тоді четверту.

— От неуважна дитина, губить рукавички, і всі ліві, — зітхнув Петро Петрович і поклав рукавичку на другу лавку, а тоді на третю, а тоді на четверту.

Раптом дмухнув вітер, і рукавички закружляли зграйкою, плавно опускаючись перед професоровим носом.

— Та тут ціле рукавичне дерево... — добачив нарешті Петро Петрович.

Вернувшись додому, він налив чорної кави у  миску Бровкові Бровковичу, а сам погриз кістку, взув черевики — один сірий, а другий коричневий, зате обидва праві, — і пішов читати лекцію студентам-першокурсникам.

— Панове студенти! — сказав він. — Ви починаєте вивчати науку рукавицезнавство.

— А чому не шапкознавство? Або черевикоплавство? — спитали студенти.

— Тому що рукавиці літають, наче птиці!  — пояснив Петро Петрович.

Студенти нічогісінько не второпали, зате заповажали Петра Петровича. «Ач, який мудрий! — подумали вони. — Відразу видно, що професор».
Та найдужче здивувалися з рукавичного дерева депутати міської ради.

— Питання рукавицевиростання треба без зволікання ставити на голосування! — загаласували вони, почавши своє засідання.

— Ні, питання рукавицезбирання вимагає доопрацювання! — загаласували інші.

І так вони галасували й голосували, голосували й галасували, а деревце стояло собі, і рукавиці з зелених поволі робилися жовтими, жовтогарячими, червоними, вишневими. Бо вже настала глибока осінь!

Щодень під деревце прибігали діти. Вони також дивувалися, а дужче раділи. Вони підскакували з утіхи, плескали в долоні й танцювали.

— У світі бувають хлібні дерева, динні дерева, залізні дерева! Якщо на деревах ростуть паляниці, то хай виростають і  рукавиці!  — приспівували вони, танцюючи.

Одне дітям було жаль: що всі рукавички  — ліві. Тому діти бігли собі гратися в  хованки, в класики, в резинки, справді-бо: навіщо їм рукавички геть усі ліві й жодної правої?

Тільки Оксанці придалася  б саме ліва рукавичка. Вона лишалася коло деревця, коли інші діти було собі побіжать, і казала:

— Краще я не візьму цю рукавичку до пари до своєї правої! Краще я  взимку загублю праву до пари! 

Хай тоді виростуть ще й праві рукавиці.

І тільки-но випав сніг, вона загубила другу рукавицю. То була ніч не новорічна, але однак чарівна (а треба сказати, що чарівних ночей є значно більше, ніж не чарівних). Отож усе трапилось, як і першого разу: рукавичка лежала, лежала, а  потім взяла й  проросла, а  тоді взяла й  зацвіла, а  тоді нарешті вкрилася рукавицями. Правими, як і належало.

— Ото придумали! — мовила двірничка Фросина. — Може, тут справді заведуть рукавичний сад?

І вона знов увесь день не мела сходів, не мила коридорів, не поливала мальви під вікнами, бо якщо буде сад, то й працювати випадає садівникам, а не їй, двірничці.

Депутати міської ради знову поставили це питання на голосування, професор Петро Петрович написав дуже мудру наукову працю «Про рукавиці, що літають, наче птиці». Одне тільки було прикро: тепер, коли виросло стільки правих рукавиць, не лишилося торішніх лівих! Куди вони поділися? 
Хтозна... А куди дівається опале осіннє листя? Чи відлітає у  вирій? Чи губиться між сторінками книжок, куди його кладуть замріяні дівчата? Чи ховається в порожніх гніздах? 

Ліві рукавички теж кудись поділися, як торішнє листя. А праві з зелених потроху робилися жовтими, жовтогарячими, червоними, вишневими і — розвівалися за вітром.

На весну в  місті не стало жодних рукавичних дерев. Мабуть, вони за одне літо витикаються, виганяються, родять і всихають. Тільки проростають надто рідко. А рукавичкам таки хочеться прорости, тож-то вони й  губляться, і  діти нітрохи в тому не винні.

Щоправда, чарівних дерев і так вистачає. Дерев, що вміють осяяти місто, засвітившись, мов люстри.

 

*1 Садовина́ — плоди садових дерев.
*2 Горо́дина — городні плоди та зелень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Володимир Читай

ІСТОРІЯ ПРО ЛИСА ЛЕДАХУ ТА ЛИСКУ НЕВДАХУ

 

І
Жив був собі Лис. Як і всі інші, він був рудий. Але таких ледачих як він, у лісі не було. Коли треба було йти до школи, він спав. Скільки його батьки не будили, все марно: він тільки з боку на бік перевертався і далі спав. Так всі шкільні роки і проспав.

- А навіщо мені та школа? – запитував Лис. Я і так собі раду дам. Я ж хитрий.

А коли виріс, на роботу не пішов. Не захотів. Напевно і не взяли б: кому  треба неграмотний лис? Яка з нього користь?

Коли всі звірятка лісові йшли по справах: хто в школу, а хто на роботу, він собі лежав на галявині та грівся на сонечку. Поки був малий, годувався тим, що звірятка подавали. Він бувало прикинеться хворим чи калікою і просить, а вони вірили, та й давали хто що міг. Та скоро його звірі розкусили. 

- Чого це ти Лис до зими не готуєшся?– спитався якось його слоник Йой. 

- А навіщо мені? Я якось вже перезимую. Хитрощі допоможуть.

Жив собі Лис і про зиму не думав. То й прозвали його Ледахою. Коли Ледаха виріс, почав позичати. З того і жив. Йшов якось їжак, ніс яблука. А Ледаха каже йому:

- Слухай, їжаче, позич мені яблучко. Я тобі завтра два віддам.

- Добре. На тобі одне. Завтра зайду.

А на завтра, коли їжак приходив і просив віддати борг, то Ледаха усе забував. Вбавав, що наче і не позичав нічого:

- Що? Яке яблуко? Я нічого в тебе не позичав! Хто це бачив? Де в тебе докази? Ти щось сплутав їжаче! 

- Та ти брешеш! Ти нахаба! – сердився їжак. 

- Я? Та ні, це ти сам брешеш! 

Зрозумів їжак, що його обдурили. Пішов ображений. А поки йшов, всім, кого зустрічав, розказував, що з Ледахою справ мати не можна, бо обудрить.  Скоро всі звірі вже знали, що лису Ледасі позичати нічого не можна. Бо не віддасть. 

Якось медведик Бі теж піддався на вмовляння Ледахи та позичив йому бочку меду. Коли прийшов забирати, Ледаха знову почав борг заперечувати. Медведик довго не розбирався, взяв ледаху за шкірку, підняв і об землю вдарив. А потім ще раз. Прийшов до тями Ледаха і просить:

- Не вбивай мене, медведику! Благаю! Я більше не буду!

А медвідь йому і каже:

- Ти брехун і віри тобі не має! Що б до ранку тут і духу твого не було! А як я тебе побачу, то начувайся! То буде твій останній день! Зрозумів?

- Зрозумів, зрозумів! 

Зрозумів Ледаха, що тут йому медвідь життя не дасть та й вирішив, що час вже шукати інший собі ліс. І пішов.  

 

ІІ
Мало-помалу, йшов собі Лис по лісі та й через тиждень опинився на іншому краю лісу. Тут, думає, і оселюся. Десь треба тільки нору собі знайти. В одну морду засунув – а там борсук. Як дасть по носі! Ні, подумав Лис, треба іншу шукати.

Пошукав, знайшов ще одну. Але і та була зайнята: там жив вовк. Добре, що вчасно помітив, а то б ще порвав.

Ходив-ходив Лис, а вільної нори так і не знайшов. Але надвечір побачив на горбочку ще одну. Підійшов, придивився, принюхався, прислухався.... Наче нікого не має. Зайшов. Нора була сухенька, тепленька. Те що й йому треба! Проліз трохи Ледаха і побачив, що хтось спить. Підійшов ближче  і побачив молоду лиску. Вона спала, але почула, що хтось крадеться і прокинулася.

- Ви хто? Ви що тут робите? – злякалася Лиска. 

- Не бійтеся мене, пані. Я вас не ображу! – посміхнувся Лис. Мене звати .... (Лис на хвильку запнувся. Мало не обмовився, як його звати. Але подумав, що таке ім‘я йому честі не робить, тому вирішив збрехати). Мене звати Рудейко! А Вас як?

- Мене звати Лиска Невдаха.

- А чого це так “Невдаха”?

- Бо я... бо я... бо я не вмію хитрувати! – Лиска розплакалася. Через те мене так назвали! Всі лисиці вміють, а я не вмію! От і доводиться мені працювати! 

- Не плач! – Ледаха пригорнув лиску до плеча. 

Лиска трохи заспокоїлася і питає:

- Ви тут як опинилися? 

- Я? Я подорожую! В мене зараз відпустка, от я і вирішив трішки відпочити! 

- А де Ви працюєте? 

- Я? Я працюю закордоном! 

- О! То ви багатий напевно?

- Я? Заможний, так.

- А у Вас є нора?

- В мене? В мене найкраща лисяча нора. Тільки там зараз капітальний ремонт. Я бобрів найняв, вони там все деревом оздоблюють. За два дві зроблять!

Ледаха брехав і не встидався. А що йому? Це ж звична справа!
Поки вони говорили, настала ніч.

- О, вже й ніч настала! Може я у Вас залишуся на два дні, поки в мене ремонт? – посміхнувся Лис і погладив її хвостиком. Подивилася на нього Лиска, а він такий лагідний, красивий, і сказала: 

- Добре, залишися!

А лисові тільки того і треба. 

Почала Лиска гостя частувати. Пішла в кладовку і дістала дві мишки: одну для себе, а одну для гостя. Лис свою мишку з‘їв і ще в кладовку заглядає. Дістала Лиска ще одну. Той з‘їв і далі заглядає. Ще одну дістала. Лис з‘їв і спати завалився. Розлігся на всю підлогу. Лисці місця мало, але гостя шанує: примостилася у кутику. Всю ніч не спала, боялася, що буде гостю заважати.
На ранок встав Лис і каже:

- А може б ми щось поснідали?

Накрила стіл Лиска. Сама мишку з‘їла, а Лис – аж три. І знову спати.
Поки той спав, вона пішла на полювання. Собі зазвичай ловила вона дві мишки і досить було. А зараз зловила аж шість мишенят, принесла до нори, що б запаси поповнити. Ледаха вже проспався. Побачив, що Лиска мишенят принесла і каже:

- От добре, мені три буде на обід, а три на вечерю. А собі ти чого не наловила?

Залишилася Лиска без обіда і вечері. 

Повечеряв Лис і заснув. Хропе. А Лиска не спить. Місця не має, вмоститися не може. Цілу ніч не спала, тільки мучилася. 

- Завтра, - думає, -  вже останній день. Може вже піде, то й легше буде мені. Бо якщо так і далі піде, то всі мої запаси Рудейко з‘їсть. 

На ранок встав Лис Ледаха, поснідав, чим було. Побачив, що Лиска вже на двері дивиться,  і зрозумів, що вже він в гостях засидівся.

- Ну, - каже, - дякую тобі Невдаха за хліб за сіль, піду подивлюся, як там моя нора. – Вклонився та й пішов.

А сам вийшов, відійшов за горбочок, цілий день пролежав там на сонечку, а на вечір прийшов назад до Лиски з оберемком квітів.

- Бобри ще ремонт не завершили, казали що ще тиждень треба! 
- Це тобі! – Лис простягнув Лисці квіти. Та зраділа, зашарілася... Ще ніхто ніколи їй квітів не дарував. Приємно їй стало.

- Ну то поживи в мене поки що! – сказала лиска. 

Знову лис почав жити у Невдахи. Нічого не змінилося: він далі собі тільки їв та спав, а та полювала для всіх. Коли ж вона його з собою кликала, Лис не йшов, казав що в нього відпустка і йому треба відпочити.

Минув тиждень. Квіти вже зів‘яли. Ось і остання ніч настала. Полягали спати, але не можуть заснути, перевертаються з боку на бік, думають.

- Завтра вже тиждень закінчується. - Думає собі Лис. Треба щось вигадати, що б ще залишитися, а то зима вже скоро. А мені тут добре: і спати є де, і їсти дають, і робити нічого не треба.

- Ні, не прогодую я його, - думає Лиска,  - самій мені легше. Всі вже запаси, які я на зиму приготувала, з‘їв. А на полювання не ходить. Треба йому завтра, тільки-но прокинуся, сказати, що б вже йшов до своєї нори.

На ранок тільки-но Лиска рота відкрила, що б сказати Лису, що б йшов геть, як той рота їй лапою затулив і каже:

- Я тобі щось хочу сказати. Виходь за мене! Буду з тобою завжи і усюди, ніколи тебе не покину! – Лис поцілував її ніжно в лапку, погладив хвостиком і посміхнувся.

- Який він милий, - подумала Лиска. Зашарілася.... і погодилася.

Довго не чекали весілля, того ж самого дня пішли в церкву та й побралися. Почали жити разом. Але нічого не змінилося: Лиска й надалі ходила на лови, а Лис – спав і їв, їв і спав. Від того, що нічого не робив, став він гладшати. Довелося двері в нору міняти на більші, бо Лис вже й вилізти не міг. 
Пройшов місяць. Вже осінь до кінця добігала. Зима насувалася. Якось Лиска й каже:

- Піди-но, Лисе, мишей налови, а той все я, та й я. 

- Добре, - каже Лис. А сам тільки но встав, пройшов три кроки і впав. 

- Ой, - каже, - заслаб я!  Не можу лапами ворушити... І заплакав.

Пожаліла його Невдаха, сама пішла знову на лови. Набридло їй, та й думає, що такого чоловіка їй не треба, який нічого не хоче робити. Вижену його! Хай в свою нору йде! А на ранок і каже йому:

- Йди ти в нору свою, подивися як там ремонт! А я тим часом, приберу тут, до зими приготуюся!

- Добре, піду. – каже Лис. Зібрався та й пішов. А Лиска за ним. Цікаво ж, яка в чоловіка нора. 

Лис вийшов, зайшов за горбок, пройшов до галявини, ліг та й заснув. А Лиска в кущах причаїлася, спостерігала, що буде далі. Лис спав до вечора, а потім встав і назад доЛискиної нори пішов.

- Як там нора твоя? – питає Лиска, як той прийшов.

- Ще ремонт не завершили. Кажуть що ще три дні треба. – бреше Лис.  Та так бреше, що оком навіть не поведе.

Всю ніч Лиска не спала, думала... Чого ж він мені збрехав? А може це справді не він був, а хтось інший. Якщо я йому скажу, що він збрехав, а то не він був, то ображу.... Вирішила нічого не казати, три дні почекати.

Минуло ще три дні. 

- Завтра, - думає Лиска, - піде вже до своєї нори.... Нагадаю йому зранку.
Встала зранку, тільки-но сказати хотіла, а Лис лапкою їй рота прикрив, та й каже:

- Я тебе так сильно кохаю! Давай народимо діток! Добре нам буде та й весело! 
Зашарілася Лиска, і... погодилася. Обняв її Лис, поцілував у щічку, погладив хвостиком.
Через два тижні Лиска сказала, що скоро в них будуть лисенятка. 

- От і добре! – сказав Лис. Перевернувся на інший бік і захропів.

Через два місяці Лиска привела двох лисят. Малі такі, волохаті, руденькі. Але Ледаха далі нічого робити не хоче. Лиска зла стала та й каже:

- Йди, Лисе, на лови, а то їсти вже нема чого! Я ж не можу! Мені малих годувати треба!

- Добре-добре! Вже йду.

Вийшов Лис з нори, ледь у двері проліз. А був вже вечір, мокрий сніг, холодно... Постояв-постояв і назад Лис в нору заліз.

- О, - каже, - там така заметіль, що нічого не видно! Господар пса поганого не вижене, не те що жінка чоловіка!

Пожаліла Лиска його, нічого не сказала. Заснула змучена. 
Спить Лиска, а лисята до цицьок припали і смокчуть її. Прокидається під ранок Лиска і бачить, що Лис Ледаха теж до цицьок припав і смокче! Спить і смокче!

- Що ти робиш? Ти ж лисят малих об‘їдаєш! Ти ж нічого не робиш, тільки спиш і їсиш! Ледачий! - А той навіть і не прокинувся. Образилася на нього Лиска, позбирала малих і пішла геть.
Три дні і три ночі йшла! Подалі від того ледачого, аби його не бачити більше. Дійшла до іншого краю лісу. Знайшла горбочок і нову нору риє.

Йде їжак, бачить, що Лиска нору зимою риє, здивувався і питає:

- А чого це ти Лиска зимою нору риєш? Тобі що, літа було мало?

- Я втікла! Буду тут жити, якщо приймете.

- Приймем, чого ж не прийняти. Аби не ледача була! Бо був ту один Лис Ледаха, то всьому лісу винен. Вигнали ми його!

Зрозуміла Лиска, що це про її чоловіка. Заплакала вона, але нічого їжаку не сказала.


ІІІ

Прокинувся Лис Ледаха і бачить, що нікого не має. Прийдуть, думає.
Але минає час, нікого немає. Вже й обідати пора, але немає Лиски. 

- Де це вона ходить? Про мене забула....

Почекав ще.. Нема нікого. Що поробиш, треба вставати. Почав зводитися на лапи і не зміг. Поки лежав, ослабли лапи зовсім. Зібрався із силами, став на лапи, постояв і впав на живота. Зовсім не тримають. Тоді почав повзти. Ледь доповз до дверей. Але вилізти вже з нори не зміг: через двері не пройшов, жирний став. Ліг біля дверей і кричати почав:

- Лиска! Лиска! Коханна моя! Дітки мої!

Але скільки не кричав, ніхто йому не обзивався.
Страшно стало Лису. Сам тут і помру напевно, - думає. І заплакав він. Перший раз у житті. Сумуват почав, згадував як класно йому було з Лискою.

- Добра вона була до мене. Я ж справді нічого не робив, жодної мишки не зловив навіть. – думав. Думав довго. І вирішив, що Лиску та лисят знайти треба.
П‘ять днів не їв. Не хотів навіть. А коли пити хотів, морду висовував з нори. Сніг падав, танув у роті, так і пив. Схуд Лис і через п‘ять днів з нори виліз.

- Як же мені Лиску знайти, -  думає. Але ж я Лис! Я ж повинен вміти по запаху шукати! – Лис принюхався. Вперше в житті він спробував відчути запах Лиски. Але нічого не почув.

Але Лис не втрачав надії. Він щоразу, коли змінювався вітер, принюхувався. Аж раптом відчув щось знайоме. Це був запах його Лиски. Його було ледь чути, але це був він. І Лис помчав на запах. 
Біг довго, не спинявся, бо боявся втратити запах. Не спав, не їв. Біг, поки не впав без тями. Отямився і знову побіг. Три дні і три ночі біг. Аж раптом побачив, що опинився на іншому краю лісу. Ось і галявина, де він полюбляв лежати влітечку, на сонечку грітися.

Згадав Лис, що тут медвідь Бі залишився, злякався, що той його вб‘є. Зупинився на мить... і побіг далі. Лиска і лисята мені важливіші! – подумав.

Привів його запах до нори, де Лиска поселилася. Зрадів Лис, підбіг до дверей, і стукає.

- Хто там? – питає Невдаха.

- Це я, твій чоловік! – радісно відповідає Лис.

А вона йому:

- Йди геть, брехун! Брехун! Брехун! Я все про тебе знаю! Не потрібна я тобі була і не любив ти мене ніколи. А я ж тобі повірила, полюбила тебе! Тільки нору мою хотів і меня як служанку мати!! Не хочу тебе бачити! – І лиска заплакала.

Стидно стало Ледасі. Вперше в житті. Що ж робити?

- Ні, я не такий! Я змінився! 

- Знову берешеш!

- Ні, я не брешу! Це чесно! Що я повинен зробити, що б ти мені повірили?

- Зроби твою брехню  правдою! Тоді повірю! А зараз – йди геть!

Пішов Лис, задумався....Як це брехню правдою зробити?

ІV

Почав згадувати, що ж він такого брехав Лисці. Згадав про роботу закордонну, про нору, як палац, про кохання своє... Складно.  Але як інакше Лиску повернеш!
Пішов до старого мудрого ворона Карка. Розповів йому всю історію свою і просить:
- Пане Карк, прошу Вас, навчіть мене читати, писати, бо інакше мені Лиски не повернути! А мені без не життя не буде!

Подивився на нього Карк і повірив. 

Старався Лис і скоро навчився і читати, і писати. 

Потім пішов до бобра Зубчика і просить:

- Пане Бобер, знаю, що Ви в цьому лісі з будівництва найкращий! Допоможіть мені нору збудувати! Але не просту, а таку, що б як палац була!

Сподобалося Бобрику, що його найкращим назвали, і той погодився. 

- Тільки одна є проблема: всі місця, де таку нору збудувати можна вже в нашому лісі зайняті. Хіба що на іншому березі річки будувати, за межами Чарівного Лісу. Але то вже Дикий Ліс - царство Тигра Смугаря. Як взнає, що ми без його згоди нору збудували, то буде злий! 

- Мені Лиску треба повернути! З Тигром я вже якось розберуся.
Почали вони будувати нору. Лис працював день і ніч. Всі лапи обдер. А Бобер лише керував що і до чого. І вирили вони за три тижні нору, якої ще жоден лис не мав: велику, простору, з дверима дубовими. Закрили її і назад на свій берег повернулися.

Знову пішов Лис до Карка. Вклонився і просить:

- Візьміть мене на службу. Буду я служити Лісовій державі  вірою і правдою! 

- А де ти служити хочеш? – питає Карк.

- Я хочу бути послом. Буду працювати в Дикому Лісі, наших звірят там захищати буду, якщо хтось там опиниться в небезпеці.

- Добре, - каже Карк. - З твоєю хитрістю, тільки послом і бути. Спробуй! Тільки не бреши, бо з правдою більше досягнеш!

Дав йому Карк вірчу грамоту і послав до Тигра Смугаря. Прийшов Лис до Тигра, вклонився і каже:

- Доброго дня Вам, Ваше величносте! Я посол Чарівного Лісу. Прошу Вашого дозволу служити у Вашому лісі. І вручив йому вірчу грамоту.

- Добре, служи! 

- А дозвольте мені оселитися в тій норі, що на березі річки вирита нещодавно. Це я її вирив. Каюсь, що не спитав дозволу. Пробачте.

- Добре, пробачаю!

Здивувався Лис, що так швидко Тигр погодився. Навіть і брехати не довелося.
Поки служив, щодня на лови ходив, мишей полював. Навчився цієї справи дуже добре, запаси зробив великі.

Саме час і до Лиски навідатися.


V

Зібрався Лис до Лиски. Помився, вдягнувся, постелив в норі вишиту полотняну доріжку, накрив стола, назбирав підсніжників у Дикому лісі, покликав бобрика, що б той до Чарівного Лісу на плоті переправив. 

Пливе пліт, а серце у Лиса б‘ється, мало з грудей не вискочить.
Пристав пліт до бережка. Пішов лис до нори, де Лиска жила. Постучав ввічливо, бо вже ніч була. А Лиска питає:

- Хто там?

- Це я. – тремтячим голосом відповідає Лис Ледаха.

Впізнала Лиска цей голос. Зашарілася... Часто вона згадувала Ледаху. Хоч і був він ледачий, а все ж любила вона, коли він її хвостиком гладив. Відчинила йому двері.

- Я виконав свою обіцянку. Ходімо зі мною! – Він взяв її за лапку і повів на берег. Там їх чекав бобрик.

Вони перепливли на інший берег. Лис відчинив двері і Лиска побачила нору, якої ще в світі не бачила і уявити навіть не могла. 

- Я брехав тобі, що в мене нора, як палац. Ось вона! Тепер це правда
Лиска подивилася на бобрика.

- Так, це його нора! – підтвердив бобрик.

Лис повів її по норі, посадив за стіл, відкоркував Живої води, дістав свіжих мишеняток і вони повечеряли.

Показав Лис вірчу грамоту і розказав, що служить тут, у Дикому лісі, послом. 

- Брехав я тобі, що за кордоном працюю, а тепер це правда!

- Вірю! – сказала Лиска.

- А саме головне, я кохаю тебе і все це зробив лише для того, аби бути з тобою і нашими лисятками! Віриш?

- Так, я тобі вірю! Я тобі вірю! – Лиска кинулася до нього і обняла. І вони заплакали від щастя.
На ранок вони забрали лисяток своїх і стали дружно жити в норі у Дикому лісі. Лиса вже не звали Ледахою, бо вже не був він таким; стали називати його паном Рудейком. 

Там живуть і досі.

 

 

 

 

 

 

 

Леся Воронина

ПРИГОДИ ГОЛУБОГО ПАПУГИ

(скорочено)

Папугу звали Антось, жив він на останньому поверсі найвищого в місті будинку у дивному помешканні старенької пані Магди. Антося їй подарував онук-моряк. Він завжди привозив зі своїх мандрів щось цікаве: були в  квартирі величезні рожеві мушлі з Червоного моря, був японський пузатий божок, який хитав головою, коли до нього торкнутися, був справжній бумера́нг *1 із Австралії. І всі ті речі пані Магда дуже любила і навіть час від часу розмовляла з ними. 

Таке трапляється зі старими самотніми людьми, коли їм буває сумно.
Коли ж у квартирі з’явився голубий папуга, пані Магда вирішила будь-що навчити Антося людської мови. І одного ранку папуга таки озвався. Бабуся саме підмітала кімнату, коли несподівано почула:

— І нащо воно тобі здалося?

— Що? — розгублено спитала пані Магда, не вірячи своїм вухам.

— Та ото прибирати з ранку до ночі. Краще б дала мені зернят.

— Господи! Я ж казала! А мені ніхто не вірив. Та це не папуга, а просто фено́мен*2 ! — Бабуся любила різні розумні слова.

Тепер у затишному помешканні балачки не вщухали з ранку до ночі. Антось виявився дотепним оповідачем, та й бабуся бачила на своєму віку багато цікавого. Отак вони й жили б собі весело та безжурно, якби не трапилась одна, здавалося б, незначна подія. Якось до їхніх дверей приблукав безпритульний рудий котяра.

Того дня надворі шуміла злива  — і  вітер, здавалося, от-от відірве від землі їхній будинок і закрутить-понесе світ за очі. Кіт так жалібно занявчав під їхніми дверима, був такий мокрий і так тремтів од холоду, що пані Магда лишила його у себе жити. Назвала вона кота Чаком, бо дуже любила дивитись бойовики з Чаком Норрісом. Бабуся бавилася з котярою, як з новою іграшкою, а той терся їй об ноги і нявчав, мов мале кошеня. Та Антось раз у раз ловив на собі хижий погляд жовтих котячих очей. І від того погляду йому ставало моторошно.

Однієї ночі Антосеві приснився страшний сон. Чак з пані Магдою сидять на кухні за столом, п’ють чай із блюдечок, і кіт говорить людським голосом, тільки піднявкує трохи:

— Мняса не хочу, хочу мнякеньку пташечку. Я ще ніколи не куштував голубих папуг. Їв голубів і горобців, та папуга, мабуть, смачніший. Яка з нього користь? Мишей ловити не вміє, а розмовляю я краще за нього.
Після цього Антосеве життя стало зовсім нестерпне. 
Він і хотів би забути жахливий сон, та жовті котячі очі невідступно стежили за ним. І папуга замислив втечу: «Повернуся до Африки. Все-таки батьківщина. А вона хай лишається сама. Хай говорить із цим рудим котярою. Хай йому розповідає свої багатосерійні кольорові сни».

Той день пані Магда запам’ятала надовго. Був понеділок, тринадцяте число. Вона тяжко зітхнула — від її онука-моряка вже три місяці не було жодних звісток. Нашвидкуруч поснідала, відрізала котові чайної ковбаси, папузі сипонула зернят, взяла сітку й пішла до крамниці. Бабуся була така засмучена, що, виходячи, забула причинити двері до кімнати, де стояла Антосева клітка. Вони немовби запрошували Чака: 

«Ну, скоріше! Хапай цього пихатого папугу! Теж мені феномен! Подумаєш, розмовляти він уміє!» А папуга в цей час так поринув у свої мрії про Африку, що нічого навколо не помічав. І коли зовсім поруч побачив котячу морду, то мало не зомлів із переляку.
«Ні, я так просто з’їсти себе не дам!» — подумав папуга й щосили зарепетував:

— Рятуйте!!! — у нього самого заклало вуха, а котисько від несподіванки підстрибнув аж до стелі й  прожогом вилетів із кімнати.
Тепер Антосеві треба було діяти швидко й  рішуче — він підлетів до кватирки й  випурхнув на вулицю. Звідси, згори, видно було безліч кубиків-будинків. Ген далеко мерехтіла ріка, а люди здавалися маленькими, несправжніми, як ляльки.

Під самим будинком світилася велика зелена літера «М».
Антось опускався все нижче і нижче, аж поки опинився біля блискучої літери, а тоді над головами людей пірнув у загадкові двері. Те, що трапилося далі, було схоже на химерний сон. Голубий папуга побачив, як до просторого залу, куди він прилетів разом із людською юрмою, в’їхали довжелезні блакитні вагони. Біля дверей вагонів утворилися суцільні живі клубки. І ті величезні людські клубки, пульсуючи, смикаючись і зойкаючи, якимось дивом увіпхалися всередину. 

Неначе велетенська риба ковтнула тих людей, а тоді голосно клацнула пащекою-дверима, вдоволено зітхнула і рвонула вперед, у морок тунелю.
Голубого папугу, немов пір’їнку, підхопило й понесло за вагонами, і, хоч як він пручався, стріпуючи своїми маленькими крильцями, нічого вдіяти не міг. Його тягло із шаленою швидкістю темними коридорами, що їх де-не-де освітлювали ліхтарі. Вони блимали з боків прудкими жовтими зірочками. 

Від тієї круговерті в голові в Антося замакітрилося, і він уже не міг зрозуміти: чи то ліхтарі, чи тисячі котячих очей видивляються-пильнують за ним із темряви.

Коли Антось отямився, його здивувала тиша. Так, після гуркоту вагонів і свисту вітру навколишня тиша видавалася дивною й підозрілою.
«Нічого собі подорож до Африки! — подумав Антось. — Не встиг відлетіти від дому, як потрапив у пастку. Якби хоч знати, що воно таке? Куди поділися потяги, чому не видно ліхтарів, і взагалі — як я сюди потрапив?»
Поступово Антосеві очі звикли до темряви, і він побачив, що лежить у маленькій нірці чи печері, встеленій м’якими папірцями. Вони зашаруділи, коли Антось спробував розправити крила. Тієї ж миті почулося швидке дріботіння, і до нірки забігла руда миша. Вона кумедно стрибала на задніх лапках, а в передніх тримала тьмяний ліхтарик.

— Як ви себе почуваєте?  — пропищала руда миша й уважно подивилася на Антося.

— Нормально, — ледве прошепотів украй розгублений папуга.

— Ну, тоді летіть за мною. Але, глядіть, не відставайте.  Коридори у нас довгі й покручені. Стежте за моїм ліхтариком, бо загубитесь.

Антось пропхався за мишею крізь отвір, нарешті зміг розправити крила й полетів за світлом ліхтарика, озира ючись навкруг.
«Де  ж  це я  опинився?  — вже вкотре запитував себе Антось. — І чому ця миша розмовляє!?»

Раптом миша шаснула кудись убік, Антось кинувся за нею і відчув якусь перепону — то були старі рипучі дверцята. 

Наступної миті він завмер на порозі довгої зали, мружачись від яскравого світла, що його випромінювала величезна кришталева люстра, підвішена до стелі.

Антось озирнувся. Під стінами зали сиділо кілька десятків різних тварин. Були тут коти й собаки різної масті й породи, кілька сімей морських свинок та хом’яків. Особливо великий був гурт білих мишей. Вони сиділи зовсім близько біля Антося, порозкладавши позад себе довгі рожеві хвости, й напружено дивилися на нього блискучими намистинками очей.
Посеред зали на ящику з-під помаранчів сиділа зморшкувата мавпа. Вона підперла голову лапою й уважно розглядала папугу. Врешті промовила тихим застудженим голосом:

— Ну от, у нашому товаристві з’явилася перша пташка. 
Так би мовити, перша ластівка. Даруйте, дорогий папуго, за гру слів, — мавпа вишкірила зуби у ввічливій посмішці. — А тепер розкажіть нам, як ви потрапили у метро? Що вас спонукало полишити наземний світ і спуститися у морок невідомості?

— А  ви? Як тут опинилися ви і чому розмовляєте?  — Антось зовсім розгубився під пильними поглядами десятків очей.

— Е, ні, дорогенький, перепрошую, спершу новачок має розповісти свою, так би мовити, життєву повість, а тоді вже ми вирішуємо. Не соромтеся — можете ось на люстру злетіти.

Папуга злетів на велетенську люстру. В  сяєві тисяч кришталевих шкелець кожна пір’їнка на ньому вигравала-мінилася блакиттю. Антось відчув, що звірі милуються ним, і це його трохи збадьорило. Але тепер, коли голубий папуга спробував описати всі свої злигодні, вони почали видаватися йому не такими вже й страшними. І вся його історія зайняла лише кілька хвилин.

— Оце й  усе?  — спитала маленька сіра кішечка із сумними очима. Решта звірів обурено зашуміла.

— Тихіше!  — зморшкувата мавпа, яка весь цей час мовчки сиділа на ящику, підвела лапу, й усі замовкли. — Тепер нема чого повчати папугу. Радити всі вміють. А хто б із вас згодився жити поруч із хижаком, який будь-якої миті може тебе з’їсти?!

Мавпа обернулася до папуги:

— Ти на них не ображайся. Розумієш, нам усім не пощастило з господарями. Тому ми й опинилися тут. Мене ось також привезли з Африки.. Деякі люди чомусь вважають, що коли не привезти з Африки папугу або мавпу, то ні́чого туди й їздити, — мавпа безнадійно махнула лапою. — Знаєш, у мого господаря була дочка. Мене й досі дрижаки хапають, як про неї згадаю. Не думай, вона мене не била, не смикала за хвоста й не припинала до ніжки стола. Ні! Зате вона цілісінькі дні пхала мені до рота шоколадні цукерки, зав’язувала бантики і поливала парфумами. Тьфу! І досі гидко згадати, як від мене тхнуло. І все намагалася поцілувати мене просто в ніс! — від самої згадки про це мавпу пересмикнуло.

— Ну, і що я мала робити? — вела вона далі. — Спершу тікала від неї на шафу, та вона мене й там діставала. Потім я вилазила по фіранках на карниз. То вона пристосувала спеціальну драбинку, щоб мене звідти знімати. А одного разу я з розпачу стрибнула на люстру. Висіло там кришталеве одоро́бало*3, схоже на цю нашу підземну, тільки менше. Як я на неї з розгону скочила, люстра не витримала, зірвалася з гака й так торохнула об підлогу, що мало її не провалила. Сусіди думали — землетрус...

Мавпа тяжко зітхнула:

— Я поламала лапу, але мене й не подумали лікувати. 
А от люстру жаліли всі. І в усьому була винна я. Думали вони, думали, куди мене подіти, і знаєш, до чого додумалися?  — мавпа з гіркою посмішкою глянула на Антося. — Вирішили віддати мене для дослідів! А я в цей час сиділа під столом і уважно прислухалася. Гадаєш, лише ти такий розумний? 
Умієш розмовляти, дивишся телевізор... Ха! Та це вміють усі звірі! Просто ти такий дурний, що про це розповів! Хіба можна довіряти людям? Треба знати все, що вони роблять і збираються робити. Так і чекай якоїсь капості не сьогодні, то завтра!

Антось спробував щось сказати на захист людей, але мавпа випередила його й майже закричала:

— І  не заперечуй! Ти, певно, хочеш сказати, що твоя бабуся не така! Можливо, хоч я в цьому сумніваюся. Мені такі люди не траплялися. А втім, виняток, як то кажуть, лише підтверджує правило. Де б я була зараз, коли б вірила людям?

Цього разу голубий папуга навіть не намагався заперечувати.

— Коли мене запхали в господарську сумку й повезли на метро до медінституту, я зрозуміла, що це мій єдиний шанс утекти. Я сиділа в сумці тихо, як мишка, а коли ми почали опускатися рухомими сходами, потроху відкрила її  — вистрибнула і щодуху пострибала по плечах і спинах людей униз. Туди, звідки долинав шум потягів. Поламана лапа боліла страшенно, але я  таки дошкутильгала до тунелю й утекла від усіх!

На цьому місці мавпа урвала свою розповідь і поглянула на Антося уважно й підозріливо. Папуга озирнувся. Усі звірі, які зібралися навколо мавпи, теж пильно дивилися на нього.

— Невже ви мені не довіряєте? — від образи в папуги затремтів голос.

— Лише ти розмовляв з ними, — озвалася сумна сіра кішечка. — Усі ми постраждали через людей. Кожного з нас колись маленькими люди взяли до себе жити, кожен полюбив свого господаря. І навіть мавпа любила свою дівчинку, хоч та її й мучила.

Мавпа спробувала заперечити, але кішечка сумно поглянула на неї, і та змовчала.

— А потім, коли ми людям набридли, нас прогнали або просто «забули»

перевезти на нову квартиру... — сіра кішечка сумно похилила голову — видно, згадувала щось своє.

У цей час велетенська люстра почала блимати, бліднути й за мить погасла. Навколо запанувала цілковита темрява.

— Слухайте, а  ви не могли  б  мене вивести звідси?  — папуга спитав про це захриплим від хвилювання голосом.
Звірі мовчали. Він лише чув хекання, сопіння й шарудіння. Серед суцільної темряви моторошно світилися лише жовті й зелені котячі очі. Та враз заговорила мавпа:

— Ні, дорогенький! Не такі ми дурні, щоб відпустити тебе до людей. Ти ж їм усе розбовкаєш. Знаємо ми таких вундеркі́ндів*4 ! Сидітимеш під землею разом із нами! — мавпа засміялася хрипким голосом, а тоді враз урвала сміх і суворо наказала: — Заберіть цього боягуза й замкніть у найтемнішій норі! — ляснула в долоні, й Антось відчув, як хтось міцно схопив його за лапки й потяг коридором.

— Заждіть! Ви не зрозуміли! Я нічого про вас не розкажу!
Та все було марно. Рипнули дверцята, й Антося грубо ввіп хнули до якоїсь вогкої й холодної нори.

Скільки він просидів там у  темряві, Антось не знав. 
Страшенно хотілося їсти, а головне — пити. Та враз він стріпнувся й прислухався — хтось швидко дріботів коридором. 
Кроки спинилися біля дверей, і той хтось пошкрябав у двері. 
Антось наполохано мовчав.

— Це я, не бійтеся!

Папуга упізнав писк рудої миші й полегшено зітхнув.

— Зараз я спробую витягти вас звідси, але стережіться. 
Нас можуть кожної хвилини схопити, і тоді мавпа запхає нас у таке підземелля, звідки ми ніколи не вийдемо. А тепер — у дорогу! Тримайтеся за мого хвоста.
Миша встромила йому до дзьоба свого хвоста, й щодуху побігла темним покрученим підземним коридором. Врешті зупинилася й пропищала:

— Зараз ви побачите, чим займається наша вельмишановна мавпа. Не лякайтеся, ми вийдемо на станцію метро. Тепер саме година пік, і нас ніхто не помітить.

Миша подріботіла вперед і поманила папугу лапкою. 
Вони стояли на рейках. Здалеку чувся шум поїзда, тож миша шаснула до невеличкого ледь помітного отвору. Антось пірнув за нею  й, ступивши кілька кроків, опинився на холодній мармуровій підлозі. Навколо сновигали заклопотані люди, а під стіною на розкладеній газеті сиділа мавпа. 

 

Тільки тепер вона була зовсім не схожа на себе. На голові мала пожмаканий кашкет з поламаним козирком, одягнена була в засмальцьовані штани й куфайку, а в лапах тримала стару гармошку. Враз мавпа прокашлялася, розтягла міхи гармошки й заспівала хрипким, застудженим голосом дуже жалісну пісню:

Ніхто мене не любить,

Ніхто не поважає,

Піду я у садочок,

Наїмся хробачків.

Великих та маленьких,

Червоних та біленьких,

Товстеньких та тоненьких,

Огидних хробачків.

Мавпа схилила голову на гармошку, голос її затремтів, а плечі здригалися в удаваних риданнях. Біля мавпи почали збиратися люди. Якась жаліслива тітонька кинула на простелену газету дві гривні, хтось поклав булочку, а маленька дівчинка сумно глянула на банан, який щойно збиралася з’їсти, і простягнула його мавпі.

Антось помітив, як мавпа задоволено вишкірила зуби — усміхнулася, дивлячись на банан. Та миша вже тягла Антося назад у потайний хід.

Коли вони знов опинилися в темному тунелі, миша пропищала:

— Ось тут таємний вихід нагору. Далі ви зможете летіти без мене.
Антось не знав, що казати. Він лише вдячно схилив голову, а  тоді висмикнув зі свого хвоста найкрасивішу блакитну пір’їну і простягнув рудій миші:

— Це вам від мене на згадку!
На цьому, власне, й  закінчуються пригоди голубого папуги Антося. От тільки хочеться, щоб ви знали, якого листа написала пані Магда своєму онукові-моряку через кілька днів після цих подій.

"Дорогий онучку!

У понеділок, 13-го числа, мала я велику радість і велику біду. Вранці, як повернулася з крамниці, знайшла у дверях телеграму, з якої довідалась, що ти живий-здоровий, пливеш на своєму кораблі і за якісь півроку будеш вдома. Так мені стало радісно, що я мало не заспівала. Вбігла до кімнати, щоб розповісти про це Антосеві, і  побачила, що клітка порожня! Я прожогом кинулася на кухню, де живе у мене кіт Чак, але той сидів тихо-мирно, і жодної голубої пір’їни не знайшла я коло нього. Коли це раптом чую якесь шарудіння — бачу, сидить мій Антосик на своєму звичному місці. 

Мокрий весь, бо дощ надворі, а крила в нього не голубі, а сірі якісь, наче землею присипані.

Аж тут він випурхнув з клітки, підлетів до кота й сів йому просто на голову. Я від подиву заклякла на місці. Антось нахилив голівку і почав щось нашіптувати Чакові на вухо! 

Я розумію, що ти можеш мені не повірити — вирішиш, що я зовсім з глузду з’їхала, але це — щира правда!

І знаєш, відтоді кота немов підмінили. З кухні до кімнати він взагалі не заходить, до Антося й  близько його не підведеш,  і, головне, він став... вегетаріанцем! Вживає лише молоко та сметану. А оце нещодавно вподобав моркву й помідори. Тепер двері моєї квартири не замикаються. 
Усім кортить почути папугу-феномена й побачити кота-вегетаріанця. Так що сумувати мені тепер ні́коли.

Приїжджай, онучку, скоріш. Побачиш і почуєш усе сам. 
Цілую тебе. Не забувай вдягати теплі шкарпетки!"

 

*1 Бумера́нг — зброя у формі зігнутої палиці, яка сама повертається до того, хто її кинув.
*2 Фено́мен  — рідкісне, особливе явище чи людина з незвичайними здібностями.
*3 Одоро́бало — незграба.
*4 Вундеркі́нд — надзвичайно обдарована дитина.

Прикріплені файли
Автор: Ганна Пархоменко, вчитель, СШ № 298 м. Києва
Опублікував: Parhomenko , 12 Березня 2017, 14:45. Переглядів: 196
Видалити Відміна
Забанити Відміна